ДІЯЛЬНІСНИЙ ПІДХІД НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ
ДІЯЛЬНІСНИЙ ПІДХІД НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ (з досвіду роботи Земляної Оксани Василівни, вчителя історії КЗ «Таранівський ліцей»)
Діяльнісний підхід – це така організація навчально-виховного процесу, за якої головна увага приділяється активній, різнобічній, продуктивній, максимально самостійній навчально-пізнавальній діяльності учнів.
Суттю діяльнісного підходу є розвиток особистості учня на основі засвоєння ним способів дій. Саме тоді школяр зможе сам учитися в класі та вдома. Ці способи – основа формування компетенцій «уміння вчитися самостійно».
Діяльнісний підхід має всі характеристики системи: мету, завдання,
розвиток, шляхи досягнення, зв'язки між компонентами, результат. Визначними рисами цього підходу є:
- постановка цілей, реалізація шляхів, переборення труднощів;
- результат – це вихід з навчально-пізнавальної діяльності в самоосвіту – і далі перехід до творчої діяльності;
- ця діяльність організовується систематично, відпрацьовується (тренується) до рівня компетентності (автоматизму, звички);
- це власна діяльність дитини (ключове слово «власна»);
- у такій діяльності слід активно задіяти психічні процеси (сприйняття, пам'ять, уяву, увагу, емоції, мотивацію);
- особливе місце в діяльнісному підході – видам навчально-пізнавальної діяльності: пошук інформації, робота з сучасними джерелами, аналіз, систематизація;
- учень повинен навчитися здійснювати самоконтроль власної діяльності.
Реалізація діяльнісного підходу в навчально-виховному процесі виходить із таких базових принципів:
- навчання і виховання організовується як єдина цілісна система;
- в основу освітньої роботи покладається педагогічно вивірена, спеціально організована власна діяльність кожного учня, яка організовується в зоні його найближчого розвитку;
- процесс здобуття знань забезпечується як результат власних пошуків дитини, навчальною діяльністю якої керує вчитель;
- педагог приходить на урок не з готовими відповідями, а з питаннями, які треба розв'язати у спільній діяльності;
- зовнішня мотивація учнів до навчання замінюється запуском внутрішньої мотивації дитини, стимулюванням бажання вчитися, ставити цілі, шукати шляхи та методи самонавчання, умінням себе контролювати, корегувати, оцінювати. Ефективна навчальна праця учня починається тоді, коли він сам захоче пізнавати, виявити власну активність;
- учень виступає як суб'єкт освітнього процесу;
- головним завданням учителя є організація самостійної творчої діяльності учнів, врахування психологічних вимог цього процесу;
- ставлячи за мету розвиток особистості дитини, педагоги орієнтуються не лише на засвоєння знань, умінь і навичок, а й на формування узагальнених навчальних дій, розвиток «уміння вчитися» як головну фундаментальну компетентність, яка дає змогу розвинути всі інші.
Сукупність компетенцій у сфері самостійної пізнавальної діяльності спрямована на приріст знань, визначається як головна в навчально-виховному процесі й називається компетенцією «вміння вчитися». Сюди відносяться знання, вміння, навички, організація цілепокладання, планування власних дій, вибір шляхів розв'язання проблеми, аналіз, рефлексія, самооцінка власної діяльності, навички продуктивної діяльності.
Умови, що забезпечують ефективність процесу формування позитивної навчальної мотивації школярів: професійна підготовленість вчителя до цілеспрямованої і систематичної роботи щодо встановлення рівня і цілеспрямованої діяльності з розвитку позитивної навчальної мотивації школярів; особистісні якості і здатність вчителя виконувати роль прикладу для наслідування; реалізація принципів наступності; індивідуальний підхід до навчання; використання потенціалу родинного виховання; цілеспрямована робота з підвищення мотиваційного потенціалу уроку за рахунок збагачення мислення дітей яскравими відчуттями, що викликають особистісне ставлення до учіння; методично грамотне використання інтерактивних методів навчання; реалізація моделі поетапного формування навчальної мотивації; активізація творчих здібностей у ході виконання навчально-пізнавальних завдань.
Мотивація навчальної діяльності – це динамічний процес формування мотивів учіння, що включає створення готовності, прийняття навчального завдання, постановка мети, планування роботи й організація її досягнення, аналіз, рефлексія, самооцінка власної діяльності, орієнтування в навчальному матеріалі, навчальні дії і контроль своєї роботи.
Навчально-пізнавальна діяльність складається з інтелектуальної, дослідницько-експериментальної, конструкторської, інформаційно-пошукової, винахідницької, раціоналізаторської, кожна з яких має свою структуру. Ця діяльність організовується в зоні найближчого розвитку учня, яку стисло можна визначити як таку, в якій вимагається не пригадування раніше вивченого, не використання способів дій лише за аналогією, за відпрацьованим алгоритмом, а напружена власна розумова діяльність, спрямована на розв’язання раніше невідомих навчальних завдань.
Школяр має бути постійно включений у самостійний пошук нових знань і використовувати для цього способи самонавчання. Якщо учень не включений у таку діяльність, його навчання припиняється. Самостійна робота розглядається як перетворення інформації на знання, вміння, навички і далі – на компетенцію. Саме тому вона має мати місце на більшості уроках та позакласних заняттях: від постановки мети до здійснення контролю і самоконтролю, корекції, з переходом від найпростіших видів робіт до складніших, що мають пошуковий характер. Досвід показує, що ефективність самостійної роботи досягається, якщо вона є одним з основних органічних компонентів навчального процесу і здійснюється планомірно, систематично, а не випадково й епізодично. Учитель здійснює управління цією діяльністю (планування, організація, мотивація, контроль).
Якщо метою є засвоєння нової теми, то шлях до досягнення такої мети лежить через організацію особистого сприйняття, усвідомлення, осмислення, запам'ятовування, узагальнення і систематизацію, використання знань на практиці в стандартних та нестандартних умовах, набуття досвіду – творчої діяльності.
Реалізувати діяльнісний підхід можна через засвоєння учнями і постійне удосконалення змісту і суті універсальних, надпредметних, узагальнених способів дій, знання їх структури і функцій. Це весь комплекс дій і складають таку фундаментальну компетенцію, як уміння самостійно вчитися і самовдосконалюватися. До цих дій відносяться логічні операції аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення і систематизації, класифікації, індукції й дедукції, виділення головного тощо. Уміння використовувати ці логічні операції – серцевина універсальних навчальних дій.
При вивченні абсолютної більшості тем шкільних курсів можна і треба не лише використовувати ці розумові дії, а й підкреслювати їхню необхідність, науковість, формувати в учнів уміння їх успішно застосовувати, підкреслювати, що ці вміння не менш значимі, ніж сам зміст матеріалу, що вивчається.
Разом із формуванням логічних операцій слід вчити учнів прийомів запам'ятовування головного, відшукування причинно-наслідкових зв'язків тощо. Озброєння учнів узагальненими способами дій – це надійний шлях до розгортання процесів самонавчання, самовдосконалення, вміння вчитись упродовж усього життя. Тому набуття компетентності «вміння вчитися» є, безумовно, основною проблемою тих, хто навчається.
